Про місто

Символіка
Історія
Книга пам’яті

з на
 
хостинг от freehost.com.ua

 Тиц сайта
Яндекс цитирования
bigmir)net TOP 100



Уривки з історії
Сторінками пожовтілих газет
 
Газета "Прикордонний Комунар" ("Зоря") від 22 листопада 1940 року.

"Куємо свою долю"

Волочиський цукровий завод побудовано в 1874 році німецьким акціонерним товариством „Збруч". В той час завод був устаткований простими машинами і апаратами з дуже низькою технікою. Робочий день тривав 12 — 14 годин. Для жінок і підлітків робочий день не був менший, а плата була зменшена на 50 — 60 проц.

Тяжка праця, безправ'я, голод і холод така була доля робітників. Вони жили в землянках, за їх побутові умови ніхто не дбав. На території заводу було лише З невеликих житлових будинків для адміністрації заводу.


Волочиський цукровий завод. 1952 рік

Завод переробляв на добу всього 2.000 цент. буряків і виробляв 250 цент. цукру.

Господар заводу, який дбав за великі бариші, не вивозив цукру на внутрішній ринок, а експор-тував його за кордон в Англію, Францію, Німеччину.

У 1900 році завод акціонерним товариством був проданий графу Льодоховському. Експлуатував він робітників не гірше ніж його попередники.

Заробітна плата робітників на заводі була дуже низька. Кваліфікований робітник заробляв за добу 1 карб. 50 коп., робітник середньої кваліфікації—1крб.,

чорноробочий—50 коп., жінки і підлітки—30 коп. Робітники шукали кращої праці, але ж її знайти було неможливо.
Від кайданів тяжкої недолі їх звільнила Червона Армія, керована більшо¬вицькою партією. День 22 листопада, коли героїчна кіннота Котовського прогнала останні зграї білобандитів, відзначається трудящими Волочиського району, як свято визволення. На вільній землі робітники заводу кують свою долю, шлях якої йде аж до вершин комунізму. Завод тепер не впізнати. Нові господарі разюче змінили його.
В 1927 році завод уже переробляв 4000 цент. бурякової сировини і виробляв на добу 500 цент. цукру. За роки сталінських п'ятирічок завод реконструйо-вано, обладнано першокласними машинами і апаратурою. На реконструкцію завода витрачено 2982925 крб.
Росте робітничий колектив і його добробут. Набагато поширилась житлова площа, за останній час побудовано 3 одноповерхових і два двохповерхових будинки, набагато розширились гуртожитки. При заводі є клуб, театр, звукова кіноустановка, в квартирах робітників і службовців є до 80 радіоточок, 5 радіоустановок, в особистому користуванні робітників є до 25 патефонів, 20 велосипедів і інш.
Набагато виріс склад інженерно-технічних робітників і службовців заводу, кваліфікованих робітників штатних і сезонних. Інженерно-технічні робітники заводу — це радянська інтелігенція, серед них директор заводу Потомський В. В., главінж. Белінський В. А., змінні інженери Шенглер, Правдун і інші. Серед колективу робітників є 181 чол. стахановців і ударників, швидко поширюється рух багато-верстатників.
Побутові умови робітників кожного року покращуються. В цьому році по безплатних путівках на курорти було відряджено 17 чол., в дома відпочинку — 18, по курсівках — 4 чол., курсовках підлітків — 2 чол., в дитячому санаторії відпочивало 8 дітей робітників.
Борючись за виконання директив партії і уряду партійна організація і колектив заводу добились великих успіхів у виконанні державного плану випуску продукції. Завдання по переробці сировини та випуску продукції завод виконує на 107—110 проц. За 50 робочих днів — на 5 листопада перероблено цукрових буряків 445146 цент. і вироблено 59250 цент. цукру. Проводячи в життя Укази Президії Верховної Ради значно зміцнилась трудова дисципліна серед колективу робітників, службовців і інтелігенції заводу, широко розгорнута боротьба за випуск доброякісної продукції.


Газета "Прикордонний Комунар" ("Зоря") від 22 листопада 1940 року.


Завдання, які поставлені партією і урядом перед цукровою промисловістю в третій сталінській п'ятирічці щодо збільшення випуску продукції в півтора рази робітники нашого заводу, який є невід'ємною частиною цукрової промисловості Радянського Союзу, виконають з честю.

Автор:
П. А. Погребной, агроном цукрового заводу.

Матеріали надано Волочиським районним історичним музеєм.  


Уривки з історії
Штурм рейхстагу
 

Автор: Людмила Гуляк,
директор Волочиського районного історичного музею

Солдати Перемоги… Відміряли ви пішки пів – Європи. Терниста, небезпечна і незабутня фронтова дорога. І пройшли ви її настільки, наскільки судилося кожному.
Сто смертей цілилось у вас, але вбити всіх було неможливо, так як неможливо вбити правду. Ятрилися ваші рани, були ви часто голодні і босі, але молодість була з вами. І ви вистояли, вижили, дійшли до німецької цитаделі.

Близько 180 чоловік, уродженців міста Волочиськ брали участь в боях за Берлін. Це Буділовський П.Т., Момот М.М., Кухар В.С., Шустер М.Я., Крушевський О.Я., Чеповик О.М., Бойчук М.Л., Гордієнко О.М., Гузь І.Я., Заболотний К.М., Нянько Ф.І., Костецький П.Є., Безпалько О.М., Смолянець І.К., Зіньков К.Ф.

Крутій І.У.
місто Волочиськ
Крушевський О.Я.
житель міста Волочиськ, народився у місті Тула
Палачов М.М.
місто Волочиськ
Мартинчук М.М.
місто Волочиськ
Ніжнік Ф.В.
місто Волочиськ
Андрушко І.Г.
село Голохвасти
Недзельський Д.Е.
село Маначин
Шустер М.Я.
місто Волочиськ
Миронюк С.Т.
місто Волочиськ
Лепікаш М.А.
село Бубнівка
Фурман В.М.
село Трительники
Чеповик О.М.
місто Волочиськ

Ось, що розповідав Чеповик Олександр Миколайович, якому на той час виповнювалось всього 22 роки.
…Десь у середині квітня наші війська були вже у передмісті Берліна. Бої точилися за кожен дім, за кожен підвал. Здалеку то було страшне видовище – все місто у вогні, нестерпна духота. Ідемо вулицями, а у вікнах уцілілих будинків вітер тріпоче білі прапори. Але в кімнатах пусто, бо всі жителі в підвалах.
Під час штурму р. Шпреє Олександр на хвилину підняв голову, і побачив купол рейхстагу. В серці було якесь роздвоєне почуття – радості і ненависті. Радів, що от-от впаде до наших ніг останнє пристанище фашистів. Ненависть до фашистського звірячого лігва, звідки йшли вбивчі вказівки фюрера та його поплічників. Ось, нарешті ,будинок міністерства внутрішніх справ. Тут повний хаос. Дим, полум?я і безперервна стрілянина. Коли наші солдати відтіснили німців на другий поверх – «заговорив» підвал. Там також були німці, і тепер багато наших солдатів опинилися в оточенні. На голови падали вогняні смолоскипи, душив дим і глушили стоголосі вибухи. І все ж через цю пекельну атмосферу проривалося то тут, то там дружнє «ура».
Біля Олександра помирав товариш. Без стогону помирав. Наостанок посміхнувся і сказав: «А все ж таки я вірив, що дійду до Берліна…»
Штурм ворог зустрів безперервним вогнем. Знову канонада, що глушить. Кожен крок вперед коштував багатьох жертв. До того ж підхід перегороджував водяний рубіж – канал. Над площею літали вгору ящики, обломки заліза. Ще ривок. Наші солдати уже біля стін рейхстагу. З пролому дверей летять гранати. З вікон клубочиться дим. Тепер іде бій за кожну кімнату. Останній бій, остання дуель.. Навіть поранені не покидали поле битви. Де неможливо було орудувати багнетами чи автоматами – йшла смертельна рукопашна боротьба. І так поверх за поверхом Допоки над рейхстагом не замайоріло червоне полотнище непереможного прапора. За плач дітей, за кров батьків було заплачено!
Належно зустріла своїх синів – переможців Батьківщина – мати. Солодкі сльози радості зливалися з гіркими сльозами втрат.
Полеглим — пам’ять довічна, слава — живим. І став вчорашній солдат героєм у бронзі і в повсякденному житті. Низький уклін вам, ветерани-солдати Перемоги!



Уривки з історії
"Непримітне містечко" у спогадах
 
Бій за Волочиськ

Олександр Купрін
Волочиськ наприкінці ХІХ століття був непримітним містечком, що загубилося на окраїні Російської імперії, на кордоні з Австро-Угорщиною.
Докладні відомості про нього ми знаходимо у книзі
М.І. Теодоровича "Історично-статистичний опис церков і парафій Волинської єпархії" (1899р.).

"Містечко Волочиськ із ставком і річкою Збруч є природним кордоном між Росією і Австрією… від нього на відстані чотири версти, біля самої поштово-телеграфної контори знаходиться залізнична станція… Відділення прикордонної митниці, що існує у Волочиську з 1796 року, знаходиться у містечку і зветься «перехідний пункт"...". "Поблизу містечка побудовано п’ять величезних дерев’яних казарм для розташування квартируючого у Волочиську батальйону Дніпровського піхотного полку. Над самою річкою облаштовано казарму з конюшнями для Волочиської бригади прикордонної охорони і кам’яний будинок для офіцерів бригади.
Точно так само і при в’їзді в село Фрідріхівку, зі східної сторони, останнім часом облаштовано дерев’яні бараки і величезна кам’яна споруда для солдат прикордонної охорони, з такою ж конюшнею."

Саме таким було наше місто у кінці ХІХ століття, на час перебування у ньому відомого російського письменника Олександра Івановича Купріна, що проходив службу у Дніпровському піхотному полку з середини вересня 1893 по 1 липня 1894 року.
Спогади про цей період життя зустрічаються у окремих оповіданнях О. Купріна. Наше місто ми впізнаємо завдяки його майстерності у відтворенні деталей побутової і топографічної обстановки, подій і прототипів.

Особливо впізнаний Волочиськ того часу у оповіданні "Жах" (1896). У ньому письменник описує роботу митниці та залізничної станції. Вказує точне розташування станції й доріг, що до неї вели.
Волочиським можна назвати також оповідання "Дізнання" (1894).
Надзвичайно цікаво змалював Купрін постать Саші Врублевського – чергового телеграфіста глухої прикордонної станції у оповіданні "Телеграфіст" (1911), прообразом Саші став наш земляк Леонід Врублевський, що значиться у списках працівників телеграфної контори в "Пам’ятній книжці Волинської губернії за 1893 рік".

У оповіданні "Маріанна" (1896) Купрін розповідає про те, що кожен із чотирьох батальйонів полку, в якому відбуває військову повинність головний герой, по черзі відправлявся на зиму в "грязное местечко".
Назва містечка не згадується, проте вказується, що воно знаходилося на кордоні, і по греблі, що з’єднувала дві держави, день і ніч ходили двоє вартових.
Опис греблі, яка згадується у "Маріанні" знаходимо в оповіданні "Боягуз".
Окрім того, вказано, що гребля розташована на р. Збруч.

У оповіданні "До слави" (1894) Купрін описує алею, що вела до будинку в якому він знімав кімнату під час проходження служби.
Будинок, у якому проживав відомий російський письменник зберігся до сьогодні й знаходиться по вулиці Незалежності, 296.
Матеріали надано Волочиським районним історичним музеєм.   Автор Наталія Майхрук
 


Уривки з історії
Подвиг екіпажу
 
Бій за Волочиськ

"Бій за Волочиськ"
художник Микола Кравець
"Бій за Волочиськ" — картина, що прикрашає один із виставкових залів Волочиського районного історичного музею, присвячена геройській четвірці  славного танкового екіпажу Григорія Чесака, який приймав безпосередню участь у визволенні Волочиська у березні 1944 року.

Дмитро Курбатов — один з членів екіпажу згадує про ті події у книзі "Добровольцы":

В передовом отряде корпуса, перерезав шоссе и железную дорогу Проскуров — Тернополь, часть Свердловской бригады заняла станцию Волочиск и поселок Фридриховку.
Наш экипаж действовал под началом лейтенанта Григория Чесака. Танк нам приказали поставить в засаду на перекрестке улиц, у шоссе. Механик, стрелок-радист и я дело свое знали, в случае чего могли заменять друг друга. Все трое — свердловчане, добровольцы. В боях на Орловщине испытали себя, научились действовать слаженно. Командир наш Григорий Чесак тоже стал нам своим, родным: он учился в танковом училище, а когда начали формировать наш корпус,— вместе с другими курсантами подал рапорт с просьбой направить его в Уральский добровольческий.
— Хоть наполовину меня уральцем считайте,— смеялся бывало Григорий. И он пришелся нам по душе,— отличным знанием танка, храбростью и хитростью в бою, командирской требовательной заботой о нашей выучке, закалке.
Осмотрев местность, Григорий Чесак наметил основную и запасные огневые позиции, подходы к ним. Каждый из нас с полуслова понимал командира, его замыслы. "Точный огонь в сочетании с маневром — победа танкиста в бою" — усвоили мы правило после разборов предыдущих боев. А на практике, в борьбе против тяжелых танков противника — "тигров" не раз раскрывалось преимущество нашего танка — быстроходность и маневренность.
Во Фридриховке пришлось шесть суток непрерывно отбивать контратаки гитлеровцев. Но всего трудней была третья ночь. Незадолго до рассвета, когда особенно сильно хочется спать, мы увидели на шоссе "тигров". Девять тяжелых танков, скрипя гусеницами и вереща моторами, приближались к нам. Свою машину мы укрыли за полуразрушенным каменным домом и тщательно, замаскировали. Гитлеровские танкисты норовили расстреливать наши танки с дальней дистанции: они знали, что на близком расстоянии наши частенько уничтожали их "тигров". Сближаясь на скорости, один на один, подбивал "тигра" и наш экипаж. А как сразу против девяти?..
"Тигры", пройдя боевое охранение наших автоматчиков, направились по Фридриховке к железнодорожной станции Волочиск колонной друг за другом. Они не замечали нашего танка. Подпустив их как можно ближе, не более ста метров, Григорий Чесак скомандовал выйти из укрытия на огневую, и Овчинников моментально выдвинул машину из-за дома. Первым же выстрелом удалось подбить "тигра". Остальные немедленно открыли огонь по нам. Овчинников увел танк в укрытие, на вторую позицию.
Снова команда — выводи! Новая огневая дуэль. Вокруг рвутся снаряды. Один прошел вскользь по броне, отбил кусок днища. Ранило Бухалова. И опять, подбив второй "тигр", наш танк ушел в укрытие.
Так и бились мы, пока "тигры" не отступили. Мы глазам не поверили, когда увидели, что танкисты противника поволокли за собой подбитые нами машины, попятились обратно по шоссе.
Очень долго они возились с третьим "тигром", которому так и не удалось уйти. Наши автоматчики били по фашистским танкистам, пытавшимся взять свою подбитую машину на буксир, строчил по ним и Бухалов, забыв о ране. Потом мы машину сами отремонтировали и на прирученном "тигре" Чесак неплохо поработал.
Позднее командующий нашей танковой армии генерал Д. Д. Лелюшенко, вручая Золотую Звезду Героя Советского Союза Григорию Чесаку, сказал нам: — Хвалю, танкисты! У вас геройская хватка!
Через два дні в тих же боях за село Фрідріхівку і станцію Волочиськ хоробрий екіпаж розгромив ворожу автоколону, яка намагалась прорватись на шосе Проскурів-Тернопіль і вийти з оточення. Було знищено декілька десятків автомашин і не одну сотню німецьких солдат і офіцерів.
За ці подвиги Указом Президії Верховної Ради СРСР Григорію Сергійовичу Чесаку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Члени його екіпажу були нагороджені орденами Леніна.
У біографії відважної четвірки було багато інших важких боїв. Разом з корпусом екіпаж визволяв Кам'янсць-Подільський, Львівщину, штурмував Берлін, проривався через Судети і брав участь у звільненні Праги. .
Танковий екіпаж Григорія Чесака

Танковий екіпаж Григорія Чесака
Експонати Волоочиського районного історичного музею
В усіх бойових звершеннях — особиста відвага гвардії лейтенанта Григорія Чесака.
Про його подвиги фронтовий поет склав вірша, в якому були такі слова:

В грохоте танковых
Грозных атак
Всегда впереди был
Григорий Чесак.

Груди Чесака прикрашали 10 бойових орденів і три медалі. Відважному воїну випала честь бути прапороносцем корпусу, учасником московського параду Перемоги.
У післявоєнний час Григорій Чесак перебував на військовій службі. Закінчив Академію бронетанкових військ. Потім проживав у місті Ленінград і працював на знаменитому Кіровському заводі в конструкторському бюро.
1975 рік. Місто Волочиськ. Відкриття Меморіалу Слави.
Зі своїми бойовими побратимами, членами екіпажу тридцять-четвірки Чесак зустрівся у вересні 1966 року в Свердловську.
А потім вони всі декілька разів приїздили у Волочиськ.

В 1975 році у Волочиську було відкрито Меморіал Слави бійцям, полеглим у Великій Вітчизняній війні.  Г.С. Чесаку було надано почесне право запалити вічний вогонь.
Григорій Чесак став почесним громадянином нашого міста.

У 1987 році Г.С. Чесак помер. За заповітом його прах з міста Ленінград був перевезений у Волочиськ, де був похований із усіма належними почестями.

Тож згадаймо ці дні, коли проходило визволення нашого краю, цього славного подолянина, відважного Героя, воїна-визволителя, почесного громадянина міста Волочиськ — Григорія Сергійовича Чесака.

Матеріали надано Волочиським районним історичним музеєм. Автор Людмила Гуляк