Про місто

Символіка
Історія
Книга пам’яті

з на
 
хостинг от freehost.com.ua

 Тиц сайта
Яндекс цитирования
bigmir)net TOP 100




"Титанік"

Версії, припущення

Серед загиблих на «Титаніку» була …
наша землячка?

Таку цікаву історію наводить у своїй статті під назвою «Зустрічі та прощання» єврейська письменниця Єва Лоздернік, котра народилася в містечку Купіль, а зараз мешкає у Брукліні (один з районів Нью-Йорка). Автор кілька разів зустрічалася з племінником свого покійного чоловіка – Львом Шпізелем. Останній, як кадровий офіцер, після виведення радянського контингенту з Німеччини отримав квартиру у сумновідомому через терористичні акти місті Будьоннівську, де проживає й сьогодні. Лев Шпізель прилітав відвідати рідну сестру Мінну у Нижньому Новгороді, де гостювала також Єва Лоздернік.

За сімейним столом був присутній і чоловік Мінни – уродженець Волочиська, математик та письменник Юхим Мандель, автор дуже оригінальної поеми про наше місто - «Імена людські». Манделів добре пам’ятають старожили: батько Лазар Борисович був чудовим вчителем української мови та літератури у неповній середній школі №2, мати Олена Львівна похована на міському кладовищі.
Так от, Лев Шпізель в приватній бесіді повідомив письменниці наступне. Його бабуся, Нора Шпізель, у 1912 році отримала шіфскарту – документ на право проїзду пароплавом до Америки за рахунок приймаючої сторони. Роком раніше у Нори народився син Наум (чи, лагідно, Нойка), а чоловік в пошуках кращої долі виїхав на роботу в США. Таким чином сім’я повинна була об’єднатися…
Палуба 3-го класу. "Титанік"

На лайнер «Титанік», що відправлявся у свій перший рейс з англійського міста Саутгемптон, згідно правил перевезення пасажирів, заборонялося брати дітей віком до трьох років. Тому Нойка залишився на виховання бабусі і діда в Купелі, а мати залізницею дісталася «туманного Альбіону».

Можна припустити, що, як заробітчанка, Нора Шпізель отримала білет в каюті третього класу. А далі сталася трагедія, обставини якої усім відомі за популярним фільмом.

Коли до Купеля дійшла звістка про страшне лихо, батьки Нори не змогли пережити такий удар долі і незабаром померли. Нойку виховувало усе містечко, а потім усиновила родина дядька.

Під час Великої Вітчизняної Наум Миронович Шпізель служив танкістом, мав поранення, високі урядові нагороди. Закінчив війну в Болгарії у званні майора.

Його названі батьки та двоє братів були розстріляні фашистами та поховані в братській могилі мирних жителів Купеля (тепер – територія сільської лікарні).

В післявоєнні роки Н.Шпізель став головою одного з найбільш успішних на Хмельниччині колгоспів в містечку Летичів, багато зробив для будівництва там цегляно-черепичного заводу. Але розповідати про загиблу на «Титаніку» матір нікому не став, бо це могло трактуватися, як компромат на члена партії.


В середині 60-х років на екрані з’явився фільм «Загибель «Титаніка». Наум Миронович домовився з облкінопрокатом про демонстрацію стрічки в Летичеві, де її «прокручували» 12 разів. Голова колгоспу зі своєї кишені оплатив усі сеанси (через що заборгував досить значну суму і довго її виплачував). Під час показу він намагався знайти на екрані актрису, ззовні схожу на свою матір…

Історикам залишається знайти документальне підтвердження цієї надзвичайної історії. Але тут є певні проблеми, адже списки загиблих на «Титаніку» пасажирів, особливо третього класу, відновлено не повністю. І лише нещодавно їх вперше надрукували англійською мовою.


Цими днями світова громадскість відзначатиме сторіччя страшної трагедії на пароплаві «Титанік». І якесь незвичне відчуття викликає припущення, що, вірогідно, серед жертв найбільшої техногенної аварії початку XX століття була й уродженка сучасної Волочищини.

Наум Миронович Шпізель

Наум Миронович
Шпізель
Автор: Володимир Матусяк
історик, голова районної організації Національної Спілки краєзнавців України.

"Титаник. Последняя тайна".  Документальний фільм

 




Михайло Фролович Корочков

Михайло Фролович
Корочков

Свій серед чужих:
забутий подвиг Михайла Корочкова.

Незабаром у Волочиську заплановано відкрити музей Великої Вітчизняної війни біля оборонної військової споруди т.зв. 13-ого Проскурівського укріпленого району. Розташований цей «німий свідок» воєнних подій поруч із міським озером. Сподіваємося, що історія, про яку йтиметься, може викликати цікавість як творців музею, так і його майбутніх відвідувачів.

Часто доводилося чути, що залізобетонні вогневі точки (ДВТ) на Волочищині будував якийсь міфічний «німець». Диму без вогню не буває. Тому висловимо своє, на перший погляд фантастичне припущення: цим «німцем» був … уродженець Тамбовської області, кавалер ордена Великої Вітчизняної війни I ступеня Михайло Фролович Корочков…

Завітавши до оселі Олега Федоровича Грабовського, автор статті дізнався багато цікавих подробиць з цього приводу. І не дивно: Корочков був чоловіком тітки господаря - Надії Павлівни. У нашу місцевість молодий інженер-воєнтехнік другого рангу (це прирівнювалося до військового звання підполковника) приїхав наприкінці 1930-х років для керування будівництвом об’єктів «Лінії Сталіна» на старому радянському кордоні.

Тут і знайшов свою долю. У Корочкових за час подружнього життя народилося троє дітей. Щоправда, перший син помер в евакуації зовсім маленьким.
У вересні 1939 року Червона армія приєднала Західну Україну і кордон змістився на нові рубежі. Створювалася «лінія Молотова», і Корочков працював за спеціальністю саме там аж до початку Великої Вітчизняної. Сім’я ж перебувала в той час у Волочиську.
Далі ситуація розвивалася за сюжетом захоплюючого роману. У перші трагічні дні бойових дій Михайло Корочков з кількома солдатами оборонявся від фашистів в одній з ДВТ. Але укріплення гітлерівці розбомбили, і поранений інженер попав у полон. З липня 1941 р. його утримували в концтаборі, який розташовувався на території, відведеній просто неба. За перші півроку з 60 тисяч червоноармійців, що перебували у цьому таборі, в живих залишилося ледь 2 тисячі. Інші загинули від голоду, холоду та епідемії тифу. Відчуваючи усю складність ситуації, Михайло Корочков вирішив обрати свій особливий шлях…
Нацистський «інтелектуал» Вальтер Шелленберг

Нацистський «інтелектуал» Вальтер Шелленберг

…На початку 1942 року в головному управлінні імперської безпеки Німеччини (СД) створено мережу розвідувальних шкіл під кодовою назвою «Цеппелін», якою опікувався особисто нацистський «інтелектуал» Вальтер Шелленберг. Завданням цього органу була підготовка агентури для закидання в радянський тил з метою організації диверсійних та терористичних актів, саботажу, створення мережі пронімецького підпілля. Майбутніх розвідників вербували з числа полонених.

Корочков погоджується на співпрацю з СД і отримує дозвіл на навчання у розвідувальному таборі польського міста Яблонськ. Там майбутній диверсант опановує усі потрібні навички, поводить себе виважено і з гідністю. Це, вочевидь, імпонувало німцям, і уже в жовтні 1942 р. групу під керівництвом Корочкова літаком таємно перекидають у Тамбовську область.

Після приземлення Михайло Фролович самостійно вирушив у найближчу сільську раду з метою нібито отримати реманент. Там Корочков добровільно назвався німецьким шпигуном і його затримали співробітники контррозвідки «СМЕРШ». Одразу ж затримано й інших членів групи. Під час допитів чекісти одержали від Корочкова цінні відомості про систему підготовки у «Цеппеліні», досьє на понад півсотні диверсантів, що згодом були затримані.

Причому «смершівці» залишилися вкрай вражені феноменальною пам’яттю колишнього інженера, адже він чітко описав не лише паспортні дані ворожих розвідників, а й їх особисті прикмети, особливості поведінки, звички, уподобання - найдрібніші деталі. Крім того ним було докладно проаналізовано зміст лекцій і практичних занять у «Цеппеліні», названо керівний склад розвідшкіл.
За ретельно розробленим планом розпочалася радіогра, під час якої «СМЕРШу» вдалося переконати фашистів в успішному виконанні завдань групою М.Корочкова. Диверсанти й надалі отримували боєприпаси, зброю, гроші.
У 1943 році Михайло Корочков перейшов лінію фронту через річку Дніпро, причому випадково ледь не загинув від німецької кулі. Він попросив військове командування посприяти зустрічі з офіцерами СД. По дорозі до Києва Корочков ненадовго приїхав у Волочиськ, де зустрівся з своїм швагром Федором Павловичем Грабовським. Місцеві жителі були вкрай здивовані, побачивши добре відому їм людину у німецькій формі. Звідси й народилася легенда про зрадника.

Численні перевірки та фіктивний звіт про «вдалу» диверсійну роботу посприяли укріпленню довір’я фашистів до Михайла Фроловича. Він отримав змогу побувати у головних осередках «Цеппеліна» в містах Бердянську та Пскові. А вже у вересні 1943 року вдруге був закинутий у радянський тил. З «легкої руки» Корочкова диверсантів знову затримано, а радянським органам держбезпеки передано важливі свідчення, завдяки яким було ліквідовано розвідувальну мережу ворога, попереджено десятки терористичних актів, врятовано життя тисяч людей. Пізніше на Нюрнберзькому процесі засудили усіх причетних до «Цеппеліна».

За успішне виконання завдань радянської контррозвідки та особисту мужність Михайло Корочков був представлений до отримання звання Героя Радянського Союзу. Але військове командування обмежилася лише нагородженням орденом Великої Вітчизняної війни, адже перебування будь-кого на окупованій території викликало в той час певні підозри.

Після війни Корочков з родиною проживав на околиці Києва, працював по основній спеціальності: під його керівництвом збудовано елеватори у Львові, Києві, Красноярську та інших містах. Бував з дружиною й у Волочиську. Племінник Олег Федорович через роки описує свого відомого дядька як «людину неабияких інтелектуальних здібностей».

Помер герой-розвідник у 1965 році. Того ж року в газеті «Советская Россия» надруковано документальну повість «Контрудар по «Цеппелину» кореспондента Юрія Зубриліна, де поміж іншого згадується й наше місто. Під такою ж назвою нещодавно тамбовські журналісти зняли захоплюючий документальний фільм про Михайла Корочкова, побудований на документах обласного управління ФСБ.
Кожен патріот наближав перемогу у Великій Вітчизняній війні всіма можливими способами.
Шлях Михайла Фроловича Корочкова був карколомно небезпечний. І ця людина гідно витримала суворий екзамен долі.

Михайло Фролович Корочков

Михайло Фролович
Корочков
Автор висловлює щиру подяку жителям Волочиська Грабовському Олегу Федоровичу та Войтко Вірі Прокопівні за надання матеріалів та допомогу у підготовці даної статті.
Автор: Володимир Матусяк
історик, голова районної організації Національної Спілки краєзнавців України.

"Контрудар по Цеппелину".  Документальний фільм

• Контрудар по Цеппелину 1ч. 1/4

 

• Контрудар по Цеппелину 1ч. 1/4
• Контрудар по Цеппелину 1ч. 2/4
• Контрудар по Цеппелину 1ч. 3/4
• Контрудар по Цеппелину 1ч. 4/4
• Контрудар по Цеппелину 2ч. 1/4
• Контрудар по Цеппелину 2ч. 2/4
• Контрудар по Цеппелину 2ч. 3/4
• Контрудар по Цеппелину 2ч. 4/4


Український письменник
Володимир Маняк

Подільська земля дала Україні чимало талановитих людей, серед яких є наш земляк, уродженець с.Криштопівки, відомий український письменник Володимир Маняк.
Як письменник, він виріс на Волочищині, його надихали на творчість земля і люди нашого краю. Свої перші спроби у літературній творчості Володимир зробив у рідному селі, яке назавжди залишилося для нього найкращим місцем на Землі. Саме у Криштопівці були написані й надруковані у районній газеті «Зоря» його перші вірші, що пізніше побачили світ у поетичній збірці «Повноліття» (1957).
Народився Володимир Антонович 6 листопада 1934 року. У зрілому віці, після того як за його плечима були факультет журналістики, праця на шахті, заводі, у редакції, на радіо, у видавництві, після гамірного столичного життя, він повернувся у рідне село. Саме у цей час виходять друком його книги «І зійшов день», «Колиска вітрів», «Море Дірака», «Проспект імені людей» та інші.

 
Український письменник Володимир Маняк

Маняк Володимир Антонович, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (посмертно).
У рідному селі, наче з джерела він черпав наснагу, яка вилилась у рядки нових творів – «Борозни», «Високі береги землі», «Восьмий день тижня», «Поділля». Героями яких стали його сучасники й наші земляки. Твори письменника виходили російською, казахською, вірменською, румунською мовами.


Володимир Маняк (другий справа) дає автографи учасникам читацької конференції по книзі
«Високі береги землі». С.Криштопівка, 1982 р.
Неодноразово на нашій волочиській землі проходили зустрічі письменника з героями його творів, зокрема у селах Криштопівка, Кривачинці, у навчальних закладах та бібліотеках району.

У 1988 році під редакцією В.А.Маняка та В.О.Замлинського вийшла з друку книга-меморіал «Вінок безсмертя». Вона була присвячена сотням безсмертних українських сіл, що згоріли в огні фашистських каральних акцій; тисячам нездоланних людей, що жили в них і зазнали мученицької смерті від гітлерівських катів.



Лідія Борисівна Коваленко-Маняк


Волдимир Маняк серед учнів
професійно-технічного училища, 1985 р.
У 1987 році, Володимир Антонович разом з дружиною Лідією Борисівною Коваленко-Маняк, вперше в Україні почали збирати свідчення людей, які пережили голодомор. У книгу ввійшли свідчення очевидців та розсекречені на той час архівні дані. У 1991 році книга «33-й: голод. Народна Книга-Меморіал» вийшла з друку. За цю роботу в 1993 р. Володимиру Маняку та Лідії Коваленко було присуджено Державну премію ім. Т.Г.Шевченка (посмертно).
У червні 1992 року життя письменника обірвалося, Володимир Антонович з дружиною потрапили у автокатастрофу. Та маю надію що ми й надалі пам’ятатимемо про талановитого письменника, що родом з нашого Волочиського краю.

Доречі, ще донедавна, його ім’ям була названа одна з вулиць Волочиська (тепер Виноградна).
Матеріали надано Волочиським районним історичним музеєм.   Автор Наталія Майхрук
 


Наш земляк – засновник курорту
на Куяльницькому лимані

15 квітня 2009р. жителі міста Одеси відзначили 200-річчя з дня народження видатного громадського діяча, лікаря, письменника Ераста Степановича Андрієвського (1809-1872), який залишив по собі добру пам’ять як подвижник науки.
Найбільш цікавим є те, що Андрієвський народився у містечку Волочиськ (тоді Старокостянтинівського повіту Волинської губернії). Його батьками були дворяни Степан Степанович Андрієвський та Генрієтта-Августа Карлівна Грефе. Батько займався митними питаннями у Тернополі, Кам’янці-Подільському, Гусятині, а пізніше керував Новоселецькою митницею. У своїх спогадах Ераст Степанович напише:
"Я народився у Волочиську, син чиновника... простий російський дворянин".

Пам’ятник Андрієвському
Мати, німкеня за походженням, була тіткою відомого берлінського окуліста фон Грефе, а тому Ераст виїздить до Берліна, де згодом закінчує гімназію та університет. 19 років від народження стає кандидатом медицини, за три роки – доктором. Андрієвський бере активну участь у наукових експедиціях, його приймають у члени Неаполітанської медико-хірургічної академії, визнають доктором медицини у Росії. З 1833р. понад два десятиліття вчений служить у губернатора Новоросійського краю графа М.С.Воронцова у Одесі, а потім на Кавказі, в званні цивільного генерал-штаб-доктора. При цьому був особистим лікарем родини Воронцова (у якого, до речі, раніше служив й О.С.Пушкін). В тому ж 1833р. сталася подія, завдяки якій ім’я Андрієвського не було забутим навіть в радянські часи, - він запропонував заснувати лікувальний заклад на Куяльницькому лимані за 13 км від Одеси. Тут планувалося використовувати народний досвід грязелікування, адже куяльницькі грязі за своїми властивостями не поступалися грязям Мертвого моря. Куяльник став одним з перших курортів Росії. Дякуючи цьому сам лиман довгий час називали Андрієвським, в районі Пересип була вулиця Андрієвського, а перед будинком здравниці архітектором Толвінським та скульптором Едуардсом лікарю було встановлено пам’ятник(1896р.), що зберігся до сьогодні. Дякуючи цьому ми маємо уявлення про зовнішність вченого.
Своїм становленням зобов’язаний Е.С.Андрієвському і знаменитий кавказький курорт Боржом, який був резиденцією Воронцова. Тут побудовано зручний будинок для відвідувачів, проведено шосейну дорогу, облаштовано міст через річку Боржомку.
В 1847р. Ераст Степанович отримав титул дійсного статського радника (що відповідало військовому званню генерал-майора), обирався депутатом одеської міської Думи, Херсонського губернського земства тощо. Нагороджений орденами св.Станіслава 1ст., св.Володимира 3ст., св.Анни 3ст., перським Льва та Сонця з алмазами. Останні роки життя провів у Одесі, де й помер.
Андрієвський був автором чисельних медичних публікацій та особистих спогадів у 3 томах. В шлюбі з грузинською княжною Варварою Георгіївною Тумановою у нього народилося дві дочки - Олена та Ніна, а також син Костянтин.
Аби зрозуміти до кінця значення діяльності уродженця нашого міста додамо, що вже 176 років у Куяльнику отримують допомогу люди з проблемами нервової, серцево-судинної систем, опорно-рухового апарату, щкіряними захворюваннями. Клінічний санаторій ім. Пирогова здатний приймати до 10 тис. відпочиваючих щорічно.


Автори: члени районної спілки краєзнавців
  Володимир Матусяк
  Сергій Пшеняцький