Про місто

Символіка
Історія
Книга пам’яті

з на
 
хостинг от freehost.com.ua

 Тиц сайта
Яндекс цитирования
bigmir)net TOP 100



1941. Все починалося так...


Волочиський районний історичний музей

Тот самый длинный день в году
С его безоблачной погодой
Нам выдал общую беду
На всех, на все четыре года.
                                     К.Симонов

Велика Вітчизняна війна – страшна війна минулого століття, пекуча рана, яка болить досі чи не кожній родині в Україні. Воїни-переможці проявили чудеса героїзму, стійкості й мужності, билися за кожен клаптик рідної землі до останнього подиху, до останньої краплі крові, вистояли і перемогли.
Для України ціна тієї перемоги жахлива – мільйони людських життів, зруйнована економіка. Кожен другий воїн поліг у бою, кожен другий з тих, хто залишився в живих, був поранений.

Минає 71 рік відтоді, як на нашу рідну Україну ступила загарбницька фашистська армія. Як розгорталися події тут, у нашому надзбручанському краї?
Звернемось до історичних документів та спогадів очевидців.

В січні 1941 року командуючим Київським Особливим військовим округом був призначений Герой Радянського Союзу, генерал-лейтенант Михайло Петрович Кирпонос. Коли розпочався наступ німецьких військ, вчорашній Київський Особливий військовий округ перетворився на Південно-Західний фронт.

Співвідношення сил було на користь ворога. На напрямку головного удару загарбників все угруповання військ Південно-Західного фронту (три стрілецькі дивізії і два механізовані корпуси – 15-й і 22-й) налічувало приблизно 100 тисяч чоловік та біля 2-х тисяч гармат і мінометів. А проти нього були завчасно розгорнуті війська німецьких 6-ої армії і 1-ої танкової групи, які налічували до 300 тисяч солдатів і офіцерів та ще близько 5,5 тисяч гармат і мінометів.Отже, фашисти мали потроєну перевагу в живій силі і більше ніж удвічі – в артилерії, а на додачу до всього – панування в повітрі.

Начальник оперативного відділу Південно-Західного фронту І.Х.Баграмян зауважує, що перед війною в Червоній Армії в основному вчили як слід вдало наступати, а такому важливому маневру як відступ, не надавали належного значення.


Схема бойових дій
26 Армії Південно-Західного фронту

Тепер довелось платити за це. Командири і штаби виявились недостатньо підготовленими до організації та здійснення відступальних маневрів. На другому тижні війни нашим бійцям довелось заново вчитись самому важливому мистецтву – мистецтву відступу.

Укріпрайони – доти,
споруджені у 1937 – 1939 роках вздовж старого західного кордону СРСР

У 1937 – 1939 роках вздовж старого західного кордону СРСР були споруджені укріпрайони – доти. Лінія УРів проходила і через Волочиський район.
В перший тиждень війни виявилось, що лише Коростеньський, Новоград-Волинський і Летичівський укріпрайони були в бойовій готовності. Вони були зайняті хоч і малочисельними, але постійними гарнізонами, які складалися з кулеметних і артилерійських підрозділів. Що стосується інших укріпрайонів, то вони фактично не мали ані вогневих споруд, ані гарнізонів.
Прикордонні застави західного кордону прийняли на себе перший удар ворога і на протязі декількох годин, а на окремих ділянках, навіть діб самовіддано стримували добірні німецькі частини. Зв’язок із заставами і загонами був порушений з перших хвилин віроломного нападу фашистської Німеччини.
Загартовані суворою службою прикордонники в період відступу виконували найбільш відповідальні завдання командування Червоної армії. Вони безперервно брали участь в ар’єргардних боях у складі польових військ і самостійно прикривали відхід основних сил, частин і з’єднань, брали участь у проривах ворожого оточення, охороняли тили діючої армії, вели боротьбу з ворожою розвідкою, десантними групами, допомагали місцевим партійним і радянським органам в евакуації населення і промислового устаткування.
Про те, як розгортались події на Волочиській ділянці західного кордону в період з 22 червня по 8 липня 1941 року дізнаємося з опису (бойового донесення) прикордонника Кувшинова. «В 4 години ранку 22 червня за наказом начальника 22-го Волочиського прикордонного загону Т.Лобанова весь загін, в тому числі наша комендатура, був піднятий по тривозі і перейшов на посилений варіант несення служби. Ми знаходились на старому кордоні, і бойових дій в цей час поки що не було».
Вже наступного дня, 23 червня в усіх колгоспах, на підприємствах та установах району відбулися багатолюдні мітинги. Були прийняті резолюції, в яких проявилась згуртованість та єдність народу в боротьбі проти загарбників.
«В ці дні на станції Волочиськ не було жодного порушення трудової дисципліни. Всі працюють високопродуктивно. Робочі місця покликаних в ряди Червоної Армії зайняли їх дружини.
З глибоким усвідомленням обов’язку з’являються на призовні пункти трудящі. Вони дають клятву бути достойними воїнами соціалістичної держави, мужньо і доблесно захищати її землі, багатства, щасливе і радісне життя, завойоване у великій боротьбі і творчій праці.


Працівники Війтовецької і Купільської МТС зобов’язались достроково закінчити ремонт усіх збиральних машин, працювати так, щоб план щодня перевиконувався, а якість ремонту машин була відмінною, – писала газета «Червоний кордон» у № 147 від 26 червня 1941 року.
В ніч з 22 на 23 червня три німецькі бомбардувальники на ділянці 5-ої застави налетіли на с.Дорофіївка, скинули три бомби, обстріляли будинки з кулеметів і відлетіли в сторону Тернополя.
23 червня начальник загону Т.Лобанов дав наказ на всіх заставах і в комендатурі обладнати бомбосховища і дзоти, в які перевести весь особовий склад комендатури.

З 1 по 2 липня німецькі авангардні частини зав’язали бої з сусідньою 2-ою комендатурою волочиського загону. Прикордонники вели бої, не даючи німецько-фашистським військам переправитись через Збруч. 3 липня комендатура отримала наказ начальника загону згрупуватися в с.Ожигівці і зайняти оборону, яку тримали до 4 липня і лише з останньою частиною Червоної Армії прикордонники відійшли по маршруту Ожигівці – Чорний Острів – Проскурів.
З іншого донесення відомо, що начальник Волочиського загону Т.Лобанов 28 червня прийняв командування над 11 та 12 комендатурами Славутського прикордонного загону, які втратили зв’язок зі своїм загоном. 7 липня цей об’єднаний загін рухався через Проскурів на Бердичів.

Прикордонниками під вогнем противника 3 липня було зірвано залізничний міст у Волочиську. А 8 липня 5-а комендатура прикордонного загону разом з окремою прикордонною комендатурою рухались на Летичів.
В основному всі прикордонні загони одержали наказ відступити до м.Вінниці. Їх особовий склад був прикомандирований до різних військових частин, в складі яких вони продовжували боротьбу по розгрому німецьких загарбників.
Фашистські генерали змушені були визнати, що в результаті активних бойових дій військ Південно-Західного фронту був зірваний на самому початку війни, в її перші дні, гітлерівський план стрімкого прориву головних сил групи армій «Південь» на Київ. Втрати ворога були настільки відчутні, що для продовження наступу на київському напрямку німецькому командуванню довелось перекинути із стратегічних резервів значну кількість з’єднань, направити сотні танків з екіпажами, щоб поповнити втрати танкових дивізій.


Залізничний міст через річку Збруч

Місто Волочиськ і район опинились в смузі оборони 26-ї армії Південно-Західного фронту (командуючий армією бригадний комісар Д.Є.Колесников, начальник штабу полковник І.С.Варенников).
Безпосередньо оборону міста здійснювали 24 механізований корпус: «Південніше зайняли оборону з’єднання 24 механізованого корпусу, осідлавши шосе Тернопіль – Проскурів в районі Волочиська»,— писав колишній начальник оперативного відділу Південно-Західного фронту маршал Радянського Союзу І.Х.Баграмян у книзі «Так начиналась война». За Волочиськ розгорнулись жорстокі бої.

Згадує Є.А.Шейніс, уродженка с.Користова у своїй книзі спогадів «В серце и в памяти навеки» (м.Майнц, 2005 р.). На той час її сім’я проживала у Фрідріхівці.
Тривожна ніч з 20 на 21 червня, коли суцільною колоною по шосе Київ –Львів з заходу на схід йшли війська, вже почала забуватись. І тихого недільного ранку, як завжди, тринадцятирічна Євгенія і три її подруги зібрались на прогулянку в поле неподалік маєтку графа Ледуховського, щоб нарвати польових квітів і до обіду повернутись додому. «Але в цю пам’ятну на всі віки неділю (22 червня 1941 р.) наша прогулянка не відбулась, і більше ніколи нам не судилося зібратись разом.
До хати раптом вбігла сусідка і закричала: «Включіть радіо!» Нам вдалося почути тільки останні слова з виступу Молотова (міністра закордонних справ СРСР), але відразу стало ясно: «Війна!»
Ми розбіглись по хатах, а через декілька годин на шосе з’явились машини з біженцями із Перемишля – напівроздягнені дружини командирів з дітьми. Війна захопила їх першими. Потім пішли ешелони переповнені переляканими людьми. Нам і в голову не могло прийти, що така ж доля незабаром чекала і нас. А поки що, кожного ранку, ми ходили на шосе (наша хата була другою від дороги), виносили біженцям молоко, хліб, варену картоплю. Через тиждень-другий жителі інших міст і сіл вже нам давали хліб, вишні, картоплю…»
«…на ранок 2 липня в містечку розпочалась евакуація. «… і це, раніше маловживане слово на довгі роки стало синонімом бідувань, втрат, напівголодного існування, але й надії, що ми виживемо».
«Пізно ввечері вже було чути гарматні залпи,— німці вже зайняли Тернопіль.

Привал німецьких військ під час наступу на Волочиськ.
10-11 липня 1941 року

3 липня вранці сім’я рушила на вокзал. Але в декількох метрах від ешелону всім довелось лягти на землю, прикривши голову чим попало: німці почали бомбардувати станцію. Коли все скінчилось, перед людьми постала страшна картина: вбита жінка, а поруч розлите молоко, змішане з її кров’ю.»

Український письменник І.Й.Сочивець, який прибув у Волочиськ в другій половині 30-х років, також описує у своєму романі «Містечко над Збручем» події початку липня 1941 року.
«На вокзалі стовпотворіння. Довкола ешелону бігають матері, кричать і плачуть діти, на платформи закидаються вузли, речі. Хтось надривно подає команди, закликаючи до порядку. Але ніхто того не слухає. І над усім уже панує гуркіт розриву снарядів, що доноситься з-за Збруча, вселяючи в серця страх, сіючи паніку. Війна ще невидима. Вона ще за десятки кілометрів, десь між Тернополем і Підволочиськом, але вона вже й тут. Бо невідступно насувається на танках, на літаках, на багнетах окупантів. Сп’янілих на чужій крові, сльозах, на відчутті своєї переваги. Ні, вони, солдати Гітлера, не крокують парадним маршем. Радянські бійці, скільки мають сил, нищать ворога, всівають їх трупами нашу землю. Але й самі падають у нерівному поєдинку. І так буде ще довго».
А вже наступного дня, разом із групою активістів району І.Й.Сочивець вирушив з містечка в напрямку Проскурова.
«Пам’ятаю в нашому гурті виявились: голова райвиконкому Катаєв, редактор «Прикордонного комунара» Хорожський, прокурор Яковлєв, начальник міліції Булкін, другий секретар Кравець, помічник першого секретаря М.С.Черевика Кузима.
У центрі (Фрідріхівки) появився генерал у супроводі свого оточення. Саме над нами висів фашистський розвідувальний літак «рама». Це вже віщувало недобре. М.С.Черевик пішов до генерала, відрекомендувався і, видно натякнув про затію з обороною. На що той відповів досить категорично: «Доки не пізно, змотуйтесь, щоб вашого й духу тут не було». До нас приєднався цукрозаводський Дружкополер, що працював у райкомі завгоспом. Він був з возом і кіньми.
Не гаючи часу ми рушили у напрямку Проскурова. Через Користову, Янушівці (тепер Іванівці), Гарнишівку, Війтівці… у Війтівцях аж до неба піднімалося полум’я палаючих величезних цистерн з бензином. Це вже діяли вказівки Й.В.Сталіна, викладені в його зверненні до народу від 3 липня: все знищувати, зривати, палити, аби не залишати ворогові. У кількох місцях вже гинули у вогні буйні посіви пшениці та ячменю. Що було ближче до шляху, витолочувалось танками, машинами, ногами солдат і незчисленної кількості біженців.
Біля Проскурова дороги були запруджені так, що ми змушені залишити коней і воза, а шукати якогось притулку на платформі чи в товарному вагоні безкінечних составів, що застигли на коліях майже без руху. Це були безпрограшні мішені для фашистських літаків.»

Понад 700 солдатів та офіцерів 45-ї і 49-ї танкових дивізій загинули в нерівному поєдинку в околицях селища Війтівці. У травні 1995 року в смт Війтівці зі східного краю селища, обабіч траси Київ – Львів було насипано Курган пам’яті і встановлено хрест – як данину пам’яті бійцям, полеглим у 1941 році.


Саламатов О.І. – лейтенант, командир танкового взводу

Похвищев К.І. – боєць 49-ї танкової дивізії

Паламарчук С.О. – учасник оборонних боїв на залізничній станції Війтівці

Більшість цих героїв залишились для нас безіменними. В експозиції Волочиського районного історичного музею є лише три фотографії учасників оборонних боїв на теренах краю. Це Похвищев К.І. – боєць 49-ї танкової дивізії, Паламарчук С.О. – учасник оборонних боїв на залізничній станції Війтівці та Саламатов О.І. – лейтенант, командир танкового взводу, який був поранений у Волочиську, а після лікувався в госпіталі, з боями пройшов усю війну.

3 липня 1941 року фашистські війська увійшли у Волочиськ. Почались роки важкої окупації, роки насильства і терору, пограбувань, розстрілів та вивезення населення на каторжні роботи до Німеччини. Вогнем і мечем встановлювався «новий порядок».
Червона Армія під натиском переважаючих сил німецько-фашистських військ змушена була відходити в глиб країни. Кам’янець-Подільська (нині Хмельницька) область була окупована загарбниками за період з 2 по 18 липня 1941 року.
Для трудящих Поділля, як і інших окупованих гітлерівськими військами районів нашої країни настали чорні дні кривавого «нового порядку».

Тематична зустріч з ветеранами війни
у Волочиському районному історичному музеї. (Фотоархів-2011 року)

Матеріали Волочиського районного історичного музею.
Автор: Людмила Гуляк
.