Про місто




Афганістан.
Відлуння останньої війни.

Афганістан... Це слово ще довго буде болем відлунювати в наших серцях. Поки живі молоді ветерани-учасники тієї страшної війни, поки житимуть матері, сини яких уже ніколи не переступлять поріг рідного дому, поки не повернеться з полону останній наш солдат.
Поки живе пам'ять...


Воїни-афганці

Одне з лихоліть XX століття — афганська війна, в яку були втягнуті війська колишнього Радянського Союзу, так званий "обмежений контингент", який перебував дев’ять з половиною років на афганській території.
"Помилка радянського уряду" — так тепер називають цю війну , але, незважаючи ні на що, тисячі солдат, — вчорашні школярі, хлопці у віці 18-20 років, з почуттям високої відповідальності виконували свій військовий обов’язок.

Афганські ущелини
Афганістан

Похідний спосіб життя в умовах незнайомих гір протягом багатьох років. Нічліг на голій землі, відсутність най-необхіднішого, в тому числі води, без якої життя в умовах пустель і гір немислиме. Пилові бурі, урагани, перепади температур від +50° влітку до -20° — взимку. До цього слід додати поширення таких важких епідемічних захворювань як малярія, холера.
Транспортна проблема змушувала наших бійців безліч разів реконструювати аеродроми, прокладати шосе, будувати тунелі. І все це — на фоні постійних бойових дій...
Пам'ять про ту страшну війну живе досі.
Вона, війна, нагадує про себе болем батьків і матерів, котрі не дочекались додому своїх синів, ранньою сивиною і незагойними ранами, скаліченою молодістю безпосередніх учасників боїв, сирітством підростаючих діточок. І не знайти ні слів розради, ні будь-чого іншого, що могло б хоч трішки згладити, притамувати гостроту втраченого.
Залишається пам'ятати. Пам'ятати поіменно всіх полеглих, турбуватися про їх батьків і дітей, як і про тих, хто повернувся із вогненних доріг.

З Волочиського району в цій війні брали участь 132 чоловіки. 7 з них — повернулися "чорними тюльпанами" у цинкових домовинах.
Ось Вони, ті, котрі пішли у пекло війни, і загинули при виконанні військового обов'язку.

Пам’ятник воїнам-афгацям
Пам’ятник воїнам-афганцям. Волочиськ

Пам’ятник воїнам-афганцям

Постають перед нами вони з гарячих буднів Афганістану і знову відходять — один за одним молоді і красиві — в небуття... У двадцять неповних літ злетіли білими лебедями в небо, зів'яв навіки їх чистий цвіт. Обірвалось життя, як недоспівана пісня. Все це до щему таке недавнє. Але воно вже сторінка історії, перед якою ми схиляємося, яку завжди нелегко перегортаємо, яка житиме в нас вічним болем пам'яті.

Віталій Петрович Колодій
В армію Віталій Колодій пішов дещо пізніше від своїх ровесників — закінчував технікум. Після учбового підрозділу вчорашній курсант, командир відділення В. Колодій прибуває для подальшого проходження служби в обмежений контингент Радянських військ в Афганістан, служив у розвідці. Постійні бойові операції.
Додому писав: живий, здоровий, служба йде нормально. Одну за одною слав вісточки на рідну землю. Останній лист писав коханій дівчині 23 липня 1980 року. А наступного дня, услід за ним, полетіла на Батьківщину в село Триіельники страшна звістка — Віталій Колодій загинув.
Сержант Віталій Колодій назавжди залишився солдатом.
Григорій  Петрович Бродський
У Бродських сини — на всю вулицю. Та ні, на усе село. Високі, стрункі, розсудливі, як батько, невгамовні у радості і праці, як матір. Так росли, немов три дубки на узліссі — Іван та Ярослав з Григорієм. Першим полетів у життєвіш вирій Іван. Став військовим. Другим пішов своєю дорогою Ярослав. Григорій, навчаючись в Купільській загальноосвітній школі, брав активну участь в усіх спортивних гуртках. Як ці навики знадобилися, коли рідна земля залишилася позаду! Для солдата служба в Афганістані тільки умовно називалася "Легкою". Фактично ця служба — війна. Воювати Григорію Бродському довелося в самому пеклі — на кордоні з Пакистаном. Підрозділ був розташований на березі невеличкої річки Кочки. Ось тут Григорія чекала смерть. Після важкогоо бою Григорій перев'язував солдатів. Один з них прошепотів: води Григорій взяв флягу і направився до річки. Набрав води і повертався назад. Не зробив і кількох кроків, як по ньому вдарила автоматна черга. Кулі прошили все гіло. На вертольоті його відправили в госпіталь на рідну землю. Григорій згасав на очах. Пекельний жар всередині спалив його.
Владислав Альбінович Войцехівський
Владислав Войцехівський не знав, що в житті зіткнеться з війною — справжньою, жорстокою. Шкільні роки дали Владиславу знання і змужніння, утвердження характеру, прищепили риси дружби і взаємовиручки. Таким він вийшов із стін загальноосвітньої міської школи №5 і пішов у життя. Місцем служби Владислава став Афганістан, потрапив у десантники. Владиславові навіть не вірилося, що прослужив рік став кандидатом в демобілізовані.
...Ця військова тривога була вдень. Десантники одержали коротке завдання: знищити банду, яка засіла недалеко в горах. Шість солдатів вертольотом вилетіли на виконання цього завдання. Але погода і фортуна цього разу не сприяли десантникам. Ситуація не віщувала успіху. Автомат Владислава працював безвідмовно. Але коли група повернулась, їх рятівник уже був неживим: куля снайпера не дала йому ще два місяці дожити до двадцятиліття.
Олександр Петрович Бондаренко
Війна — жорстока, горе — непоправне. Пам'ять — нетлінна. Він мужньо переступив ту мить, що відділяє подвиг від безсмертя, за якою закінчується життя і залишається пам'ять. Вона — світла, незрадлива пам'ять — вкарбувалася в його листах до батьків, братів і сестер, в спогадах рідних, друзів, бойових побратимів, в рядках офіційних документів, які нагадують про Афганістан. На стенді "Син своєї матері. Син нашої Вітчизни", зовсім юне хлоп'яче обличчя. І погляд — очі в очі — добрий і чесний. Очі людини, яка здатна до кінця виконати свою присягу. А погляд наче злегка винуватий, наче промовляє до рідних:
"Пробачте, я інакше не міг". Так, справжній український хлопець Олександр Бондаренко вчинив подвиг за велінням совісті, за велінням високого патріотичного обов'язку. І тому щира йому вдячність, вічна шана.
Ігор Віталійович Походощук
Важко, дуже важко про хлопця, якому виповнилося б тоді двадцять літ, у якого ще стільки добрих справ було попереду, писати в минулому часі, був, жив, мріяв. Однак життя Ігора Походощука згасло в неповних двадцять років. Ігор ніколи не скаржився, що йому важко. В жодному листі з Афганістану жодним словом не обмовився.
"Добре мені служиться, — писав. — Зі мною все впорядку. Земляків дуже часто бачу: Толю Хоху з Глядок, Сашу Пеця з Дзеленець. Ми тут, як брати всі. Буває, інколи їздимо в командировку. А взагалі — служба, як служба. Це вже потім батьки дізналися, що зовсім не тихе життя було в Ігора. Щодня дивився смерті в вічі. А залишилось так мало — всього лиш два місяці до того дня, коли мав повернутися додому. Не судилося. Світла пам'ять про мужнього воїна живе серед його друзів, рідних, земляків. В Ясному Ігор виростав, мужнів, робив перші кроки, кроки в трудове життя, звідси, від батьківського порогу, пролягли всі його стежки. Стежки у безсмертя.
Володимир Станіславович Шкабат
Недоспівана пісня... Володимир Шкабат, уродженець с. Зелена, закінчив Писарівську середню школу. Веселий і допитливий, трудолюбивий і чесний. З дитинства захоплювався музикою та радіосправою. Це була його стихія. Однак, недовго довелося йому скористатися мирною професією. Прийшов час йому йти до війська. І сталося так, що майже вся служба пройшла на війні в чужій країні. На чужій землі, під чужим сонцем, далеко від рідної хати з білими стінами, від дорогих материних очей йому довелось востаннє на білий світ подивитись. Це — несправедливо. Але це так. Обірвалось життя, як недоспівана пісня. Тож — зацвітіть же "Соняшники" ще раз. Назавжди. У пам'яті. Зацвітіть для перестороги усьому світові, що війна — це безглуздя, і що життя людині дається лише раз.
Олег Олександрович Небрачний
Я повернусь, мамо... До служби в армії Олег Небрачний навчався в профтехучилищі. Мрія стати кваліфікованим робітником і став би ним. Якби не війна... Не в одній бойовій операції в Афганістані брав участь молодший сержант Олег Небрачний. Був командиром танка.
Олега відзначали такі риси, як особиста хоробрість, товариськість, готовність в будь-який час прийти товаришеві на допомогу. Олег ділив з бойовими товаришами останній ковток води, крихту хліба. Важко повірити, що в одному з боїв танк, в якому був Олег із своїми товаришами, загорівся. Обірвалось юне життя. Важко повірити, що Олега немає серед нас. Він пішов у небуття. Юнак живий у пам'яті друзів, односельчан. А мати жде з дороги сина. І віриться їй, що пройде зовсім небагато часу, і, як було колись, прибіжить її Олег до неї на роботу і весело мовить: "Привіт! Це я!" Давно закінчилася війна в Афганістані, час крокує далі. Тільки для загиблих час зупинився. Він оживає разом з нашою пам'яттю.

1.   2.  3.  4.  5.
 




© Сайт міста Волочиськ 2010